Весільний одяг українців крізь призму часу
 
Український народний одяг – яскраве й самобутнє культурне явище, котре розвивалося й удосконалювалося протягом століть. Кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, тому можна впевнено стверджувати, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України.
Досліджуючи в минулих роках тему весільної обрядовості, цьогоріч ми вирішили акцентувати увагу на традиційному весільному одязі українців, адже матеріал дуже цікавий для сучасної молоді та й для нащадків.
Не один рік поспіль ми досліджуємо праці нашого видатного земляка - Костянтина Максимовича Сементовського, який він жив у селі Калайдинці, тут писав художні, публіцистичні, ентографічні праці, що базувалися на місцевому матеріалі. Тож і порівнювали матеріал, записаний Сементовським, середини ХХ ст. і сучасний.
Скарбниця традицій нашого краю з її самобутністю та варіативністю є неоціненною, адже вирішальну роль у розвитку весільного вбрання відігравали етнічні традиції, що забезпечували передачу від покоління до покоління досвіду, набутого народними майстрами протягом століть. Комплекси українського традиційного весільного вбрання молодих милують нас своєю життєрадісною красою, багатством елементів та кольорів, їх обрядовою значимістю, дивовижною мистецько-художньою довершеністю.
І перше, з чим асоціюється одяг наречених – вишита сорочка, яка займала особливе місце. К.М.Сементовський у рукописі про весільний обряд зазначив, що символіка сорочки містить побажання блага на майбутнє подружнє життя, яке має бути довгим і щасливим. Вона становила основу весільного строю молодих. Це була додільна лляна сорочка з орнаментацією білими нитками по білому полотну в поєднанні з такими технічними засобами ажурного декору, як виколювання, вирізування та мережка. Костянтин Максимович писав, що матеріалом для виготовлення сорочок здавна служило конопляне та лляне полотно. У нашій місцевості здебільшого сорочки були лляні.
Художні особливості вишивки були завжди тісно пов’язані з технологію і матеріалом. У кожному історико-географічному районі, навіть в окремому селі, їй були властиві свої особливості в орнаментах, кольорових поєднаннях. У праці Сементовського згадано, що вишивка у нашій місцевості наприкінці ХІХ століття була «білим по білому».
Та з появою різнобарвних фабричних ниток на початку ХХ століття у стримані одно-двоколірні традиційні вишивки увійшла поліхромія. Усередині ХХ століття весільні сорочки буяли яскравими квітами, і чим яскравіші вони були, тим більше вважалося, що наречена з багатої сім’ї. Нині подекуди зустрічаються зразки витворів кінця ХІХ - початку ХХ століття (вишивки «білим по білому»).
За своєю структурою жіноча сорочка була довшою від чоловічої і складалася з двох частин - нижня частина (пiдтічка) шилася з більш грубої матерії. А цільні сорочки вважалися у жінок ошатними та святковими, тому саме такі виготовляли, перш за все, як весільні. Сементовський К.М. нічого не згадує у своїй праці про таку особливість сорочки. У зразках середини та кінця ХХ століття ми зустрічаємо сорочки, які зшиті посередині, їх верх білосніжний, а низ пошито із темнішої тканини. А це означає, що не всі сім’ї мали змогу приготувати своїм донькам цільну весільну сорочку.
Вишивка на весільній сорочці мала боронити людей від злої і нечистої сили. Народна пам’ять зберегла чимало оповідок про те, як візерунки весільних вишиванок захищали чоловіків від куль, допомагали їм у далеких країнах пережити розлуку, переносити труднощі.
К.М.Сементовський писав, що на рукавах сорочки проступали давньослов’янські образи великої богині Берегині, покровительки життя на землі і підвладних їй стихій. Елементи вишивки Берегині можемо зустріти і нині на вишиванках середини ХХ ст. 
Поверх сорочки одягали плахту, а поверх неї - фартух («запаску»). Поверх сорочки дівчина огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини – запаски. Про такий вид запаски нам нічого не відомо: ні з праці Сементовського, ні від місцевих жителів. Лише говорилося, що був «під’юпник» із цупкої тканини.
У праці Сементовського є згадка про плахту (поясне вбрання з двох до середини зшитих полотен, доповнене спереду вовняним або полотняним фартухом), як святковий одяг. Із розповідей місцевих жителів ми зрозуміли, що такий вид поясного вбрання у ХХ столітті витіснила спідниця.
Зверху на сорочку одягалася корсетка – безрукавка з фабричної тканини, яка в нашій місцевості була здебільшого, зі слів опитаних жінок, темно-синього кольору, а якщо корсет був вишневого кольору, то всі бачили, що сім’я заможна.
Стан молодої оперізували весільним рушником, який обов’язково вишивали самі наречені і тільки на домотканому полотні.
Шию прикрашали намисто,дукати, корали, а голову - пишний весільний вінок та кольорові стрічки, які були підперезені рушником.
Молодий був одягнутий у білу свиту з доморобного битого сукна, оздоблену оксамитом, сині широкі штани, чоботи. Вузький комірець весільної сорочки зав'язувався червоною весільною стьожкою, а смушкова шапка була прикрашена весільним віночком та стрічкою. Поверх весільної сорочки на плечі молодому накинуто чумарку. Стан підперізує тканий шерстяний пояс поверх пістрьових широких штанів, заправлених у чоботи. У праці К.М.Сементовського про одяг нареченого нічого не сказано. Та й місцеві жителі не акцентували на ньому уваги. Більше говорилося про одяг нареченої.
Нині загальна тенденція в моді творити свій індивідуальний оригінальний образ знаходить яскраве втілення у весільному вбранні. Намагаючись уникнути шаблону молодята звертаються до етнічних елементів: застосування старовинних обрядів і використання сучасного одягу в етнічному стилі.
Комплекси українського традиційного весільного вбрання молодих милують нас своєю життєрадісною красою, багатством елементів та кольорів, їх обрядовою значимістю, дивовижною мистецько-художньою довершеністю. Впродовж вікової історії кожна деталь одягу освячувалась колективною народною традицією. Вона мала служити одній високій меті - захистити подружжя від лихих сил, забезпечити молодим щасливе майбутнє, показати на людях їхню чесність у житті та вправність у роботі, а значить засвідчити їхню зрілість і готовність до створення власної сім'ї.
Дослідивши матеріал, ми вкотре переконалися, що прийдешні покоління повинні знати, зберігати, примножувати традиції нашого народу, щоб з гордістю можна було сказати нащадкам: «Ми – Українці!».
 
Сичова Віта, учениця 10 класу
 
Керівники: Сичова Валентина Григорівна,
вчитель зарубіжної літератури та російської мови,
 
Гроза Людмила Василівна,
вчитель англійської мови