Опішнянська кераміка – це наше, особливе, українське. Усе у нас розпочинається із глини…Педагогічний колектив Опорного закладу "Калайдинцівський ліцей" ЛМР відвідав музей гончарства в Опішному, познайомились ближче з основним центром дослідження, популяризації та збереження гончарської спадщини України, насолодились відпочинком, споглядаючи цікаві унікальні експонати.

Напевно, кожен погодиться із твердженням, що найцінніше, що має людина – здоров’я. Тому з метою популяризації серед учнів здорового способу життя, в рамках місячника, була організована виставку дитячих плакатів, малюнків та буклетів "Ми за здоровий спосіб життя", в якій діти взяли активну участь.

24 жовтня учні 9 класу ОЗ «Калайдинцівський ліцей» ЛМР долучилися до Всеукраїнського уроку-опитування «Саша шукає відповіді», який створено з метою підвищення обізнаності у молоді про права жінок в сучасному суспільстві.

Покликання: https://www.facebook.com/100022233321806/videos/324013600235795

"Цьогорічні "Вишневецькі читання", завдяки запрошенню С.І.Мисника, відбулися у ОЗ "Калайдинцівський ліцей" ЛМР. На жаль, через повітряну тривогу, читання проведено у бомбосховищі. Журналіст, директор Музею української домашньої ікони і старожитностей "Душа України" історико - культурного комплексу "Замок Радомисль", доброволець ДФТГ 137-го батальйону територіальної оборони автор книги "Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації" Юрій Рудницький розповів про шляхетний рід Вишневецький, зокрема, про їх зусилля щодо заселення та облаштування Посулля, наголосив, що "всі відомі нам Вишневецькі, чиє життя пов'язане з Лубенщиною, воювали проти Московії". Його виступ цікавими фактами доповнили місцеві дослідники "Вишневеччини" М.М.Полонський та С.В.Швецов. Учні з цікавістю слухали доповідаючих та задавали питання".

Автор статті Сергій Швецов

11.10.2023 р. в ОЗ “Калайдинцівський ліцей” ЛМР завітали члени добровольчого формування №1 м.Лубен, волонтери. Для учнів 8-11 класів Хіміч П.С. провів заняття з мінної безпеки, під час якого познайомив старшокласників із різними видами сучасних вибухових пристроїв та з заходами безпеки в умовах війни. Початкові знання з тактичної медицини та основ першої домедичної допомоги дали учням Кірічевська К.В. та Подфедько І.П. Цього ж дня відбувся благодійний концерт “Душа моя” волонтера, автора та співака Юрія Задорожного з метою підтримки ЗСУ. Присутні також мали змогу послухати пісні у виконанні Тараненко В.Ф., Мацак О.Ю., баян – Котюх В., учасників художньої самодіяльності Калайдинцівського БК та учениць нашого ліцею Нечипоренко С., Чупир О., Рябік П. Школярі подякували гостям та передали малюнки і сувеніри нашим захисникам. Віримо в нашу Перемогу! Дякуємо ЗСУ! Слава Україні!

     Світ українських традицій нескінченно багатий. Століттями складалася гармонійна система обрядів та вірувань, які на сучасному історичному етапі знову набувають популярності. Народ існує, поки існує його мова, звичаї та традиції – те особливе, що вирізняє його серед інших народів. Кажуть, що історія – це вічність, а фольклор – це той величезний скарб, справжнє спільне надбання людства, що передається від покоління до покоління, примножується, збагачується. Вивчення минувшини рідного краю, славних традицій українського народу, звичаїв і обрядів, яким уже століть і століть, – одне з найголовніших завдань сучасної молоді.

     Цьогоріч наша краєзнавчо-пошукова група поставила за мету дослідити передвесільний обряд – сватання. Працюючи з фольклорним матеріал, ми звертаємося до праць етнографа-земляка Сементовського Костянтина Максимовича, Заслуженого вчителя України, вчителя історії, директора ОЗ «Калайдинцівський ліцей», засновника Калайдинцівського історико-краєзнавчого музею Мисника С.І., а також краєзнавця, громадського діяча, члена Національної спілки журналістів України, нашого односельця Підтоптаного Петра Дмитровича.

     Традиційно власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. Наші бібліографи знайшли у словнику-довіднику ось таке тлумачення слів «сватання», «сватати»: «Сва́тання, сва́танки — частина весільного обряду, коли заслані женихом свати разом з батьками нареченої розв’язують питання про шлюб (із старого сва́тьба, звідси сва́дьба, сва́йба); здавна іс­нує звичай при сватанні молодому стояти «в кочергах» (біля печі, де стоїть пічне начиння, або біля две­рей, де «віники»), а молодій «піч колупати», — отже, питати поради у домашнього вогнища, бога; діє­слова: сва́тати — за дорученням того, хто хоче одружитися, або йо­го рідних, просити згоди на шлюб в обраної особи та її батьків; сва́­татися — звертатися до батьків дівчини, звичайно через старостів або взагалі через посередників, прохаючи дати згоду на одруження з їхньою дочкою; обряд сватання мав чіткий сценарій: залишивши жениха в сінях, свати входять до хати, вітаються, старший сват вий­має хліб, цілує його, передає бать­кові дівчини, той теж цілує його й кладе на стіл; сватів просять сіда­ти, ті починають здалеку, вдаючи з себе стрільців-мисливців, що були вполювали куницю, а та втекла від них і заховалась десь у господі: «Чи не бачили її часом?»; батьки, які згодні віддати доньку, відповіда­ють: «Ні, не бачили, а, може, де й є, пошукайте»; якщо не хочуть від­давати, то відповідають рішуче: «Ні, такої в нас не було, шукайте по сусідах»; взагалі батьки мають трохи повагатися, якщо й хочуть віддати: «Та вона в нас ще молода! Хліба не переїла. Ми ще й не го­тові: і скрині нема, й кожуха не­ма»; старости (свати) кличуть під­могу — жениха з дружком, які тяг­нуть до хати й дівчину; далі розпочинається дійство подава́ння рушникі́в і пиття могоричу́ («Дай, Боже, тим щастя, за кого могорич п’ємо, щоб діти мали, щоб женити діждали і заміж віддавали!»; коли ж сватання не приймається, сватам віддають принесений хліб, а раніше ще й додавали гарбуза; сватання відбу­валося зазвичай у неділю, вівто­рок, четвер та суботу і обов’язково в М’ясоїд (з Водохрещ до Масниці або з Хоминої неділі до Трійці), а також з розговин до заговин» [4].

     Ось що вдалося нам дослідити: більша частина відомостей про обряд сватання, зібраних Сементовським, до нашого часу не збереглася, лише деякі фрагменти мають місце в сучасному обряді. У нашій місцевості посередників при сватанні називали «старостами» або «сватами». Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М’ясниці[1] або від Пасхи до Трійці). Нині цьому не придають великого значення, але в будь-який піст цього не роблять.

Із Дитячої енциклопедії «Українські традиції і звичаї» ми дізналися, що найчастіше почесну місію бути сватами покладали на людей бувалих, тих, у кого добре був підвішений язик. Вони ж мали добре представити нареченого, на них і тримався весь обряд сватання, що був веселим і дотепним [11].

     Підтоптаний Петро Дмитрович розповів, що у старости просили, як правило, близьких родичів, поважних, обов’язково одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

     Зі сватами до дівчини найчастіше йшов і сам хлопець, адже старости повинні були показати його майбутній родині.

   Жителька села Калайдинці Тараненко В.Ф. розповіла, що у ХХ ст. так все й було, а вже в сучасному житті на сватанні присутні і батьки нареченого, і їх одружені діти.

    Із навчального посібника «Українське народознавство» нам стало відомо, що в ХІХ ст. сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти це дійство у таємниці. Зайшовши до хати з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці - красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою та вирішальною. На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане. Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць [10].

     Зі статті в мережі Інтернет «Від Покрови і до початку Пилипівки – традиційний сезон весіль» стало відомо, що свататися можна було в будь-який день, але в жодному випадку не в середу або п’ятницю! І лише після заходу сонця. Не прийнято було говорити про мету своєї подорожі, розмовляти по дорозі до хати нареченої, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Сам час виїзду на сватання не розголошувався, так само, як і маршрут. Щоб залишитися непоміченими, свати їхали не головною вулицею, а городами, ховаючись від лихого ока. Хліб несли загорнутим у рушник; якщо пропозиція приймалася, хліб залишався в домі нареченої, якщо ні – свати забирали його з собою[2].

     Жителька с.Калайдинці Семенченко М.А. (нині покійна) розповідала своїй онуці Сичовій В.Г., що традиційно в нашому селі у ХХ ст. сваталися в неділю або п’ятницю, інших днів для цього не було. Люди казали, що то добрі дні. А найкраще справляти цей обряд у «багатий вечір» (вечір з 13 на 14 січня), тоді в селі багато людей сваталося. Казали: «Багатий вечір, і молоді будуть багатими».

    Тараненко В.Ф. пригадала, що колись давно наречений домовлявся із поважними чоловіками, щоб ті побули в нього за старостів під час сватання. У визначений день утрьох ішли до дівчини свататися. Розмова між сватами та батьками нареченої зазвичай заходила здалеку. Оголошувати про справжню мету візиту було не прийнято, хоча всі члени сім’ї розуміли її. Абсолютно нормальним вважалося з боку батьків нареченої одразу не давати ні позитивної, ні негативної відповіді.

     У рукописі Сементовського (Додаток Б), який ми отримали від нашого директора Мисника С.І., знаходимо запис про те, що перед тим, як увійти до хати, свати тричі стукали палицею під двері. Батько на це відповідав: «Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до хати». Після розмови між батьком і сватами, за умови згоди на весілля, молода виносила на тарілці два рушники, хустку й віддавала старостам. Старший сват дякував: «Спасибі батькові й матері, що рано дочку будили, вчили прясти, ткати і шити, щоб вона у себе мала і нам давала». Сказавши це, він перев’язував себе через праве плече рушником, а другий подавав товаришеві. Той теж перев’язував себе. Потім молода брала з тарілки хустку і перев’язувала молодому праву руку. Опісля гостей саджали за стіл і пригощали. Спочатку частував батько, потім мати з різними побажаннями: «Дай, Бог, щоб наші молоді були здорові та благополучні, жили й багатіли». Якщо батьки знають наперед про сватання, то запрошують на нього багаті подружні пари, зазвичай родичів або кумів. Після частування мати просила гостей заспівати пісню про гороха, щоб усі люди знали, що в них «горох розсипаний». Наприкінці пісні звучали такі слова:

Тиха річенька, бистра вода,

Хорошая в козаченька врода.

Потихесеньку йшов,

Собі дівчину знайшов.

     «Майже так сватались і в середині минулого століття, - розповідає Віра Федорівна і додає: - Дуже багато свати говорили про нареченого, тобто вихваляли його».

   Петро Дмитрович доповнив, що дівчина, яку обов'язково запрошували до хати, мала при цьому сором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами: «Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть як свою дитину», – і подавала старостам рушники. Приймаючи дар, вони кланялися і промовляли: «Спасибі дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала». Потім перев’язувала ними сватів, а нареченого – хусткою. Опісля гостей саджали за стіл і пригощали. Нині в Калайдинцях дівчина хліб не ріже.

    Наш пошуківець Сичов Вадим був свідком обряду сватання своєї двоюрідної сестри. Він говорить, що в селах Войниха та Тернівщина Лубенської ТГ розрізання нареченою хліба є частиною обряду сватання. Молода пара обходить близьких сусідів, пригощає сватівським хлібом, і дівчина сповіщає про те, що вона вже засватана.

     Далі обговорювали питання про придане. У випадку відмови дівчина виносила гарбуза. Щоб не «дістати гарбуза», хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково ще перед сватанням заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку й серце.

     Із розповіді Тараненко В.Ф. стало відомо, що коли наречена погоджувалася на шлюб, то це називалося «обмінятися хлібом», адже старости приходили з хлібом і батьки дівчини на знак згоди теж давала їм хліб. Коли ж не погоджувалася, то батьки віддавали старостинський хліб назад, а молода – ще й гарбуза нареченому. Із середині ХХ столітті сватання найчастіше відбувається вже за домовленістю і гарбуза молода не дає.

     Цікавим у дослідженні виявилося  дійство   «колупання печі». Семенченко М.А. розповідала, що дівчина при появі старостів повинна була колупати піч. Це показувало її сором’язливість. Та наші бібліографи у праці В.Задорожного знайшли відомості, що уточнюють цю дію: «Таким же свідомим, на нашу думку, дійством в обряді сватання є ритуальносимволічне колупання печі. Туга й сором’язливість, якщо й були супровідними її мотивами, то, безперечно, лише як приписані сценарними законами жанру… Тому вважаємо за потрібне уточнити одну деталь у цій обрядодії. Не маючи на доказ свого здогаду жодного підтвердження у відомих нам етнографічних записах, усе ж таки стверджуємо, що колупання печі відбувалося лише тоді, коли дівчина погоджувалася на шлюб, – власне, цей ритуал і мав символічне значення цієї згоди» [6].

     У фразеологічому словнику знаходимо пояснення: «Колупати піч – виконувати обрядову дію під час сватання (про дівчину), висловлювати бажання вийти заміж за того, хто просить руки. Соромитися. В Україні здавна існував культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували застуди тощо. Піч була покровителькою і членом родини, її вважали символом материнського начала, непорушності сім’ї, неперервності життя, рідної хати. Тому піч була священним місцем, де жінка мала народжувати дитину. Категорично заборонялося плювати в палаючий вогонь, лаятися біля печі. Вона була оберегом від нечисті. У ній випікали святиню — весільний коровай. З великою пошаною наречена вклонялася передньому куту хати, порогу й печі, а потім уже іконам.

    Відомий обряд, коли засватана дівчина колупала піч. Деякі дослідники вважають, що в такий спосіб вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли часточки батьківського домашнього тепла, які дівчина хотіла взяти в дім нареченого» [12]. У матеріалах нашої місцевості про описане вище дійство не говориться. Не знаходимо відомостей і в рукописах Сементовського.

    Нині традиції відроджуються і молодь намагається відтворити обряд сватання з «мисливцями» і «куницями-красними дівицями». Тільки це вже за домовленістю. Не дає дівчина гарбуза хлопцю, а перев’язує рушниками старостів і хусткою нареченого, свати обмінюються хлібом.

       А у VІІІ ст. все було зовсім по-іншому. Не було сватів і гучного сватання, та й парубок сидів удома. У Дитячій енциклопедії «Українські традиції і звичаї», згадується про те, щоприходила... дівчина (цей варіант сватання був поширеним у XVI-XVII століттях). Вона йшла до батьків хлопця, якому хотіла бути за дружину, і казала його матері: «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка». Або ж зверталася, до хлопця: «Я бачу, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою, матиме дбайливого господаря. Прошу тебе: одружися зі мною».

     І в історичному вимірі це було зовсім недавно – якихось три століття тому. Дівчина в той час мала таке ж право на сватання, як і хлопець. Причому дівчата користуватися ним у ті часи частіше, ніж хлопці, котрі досить рідко наважувалися свататися до коханої.

     Отже, дівчина сміливо заходила в хату парубка (причому інколи не маючи від нього на те згоди) і сподівалася лише на долю. Промовляючи до майбутньої свекрухи, вона сідала на лаві. Якщо батьки хлопця відповідати їй, це означало, що вони та їх син згодні на пропозицію й зовсім не проти прийняти дівчину у свою родину. Якщо ж мовчали, не промовляли ані слова, то це означало, що вони їй відмовили. Утім, дуже рідко дівчина зазнавала поразки. Відмовляти в багатьох місцевостях вважалося поганою прикметою, це могло віщувати лихо родині. І навіть якщо хлопець спочатку не виявляв згоди, батьки протягом кількох днів намагалися вмовити його: мовляв, бачиш, вона ж тебе кохає, буде гарною господинею.

     Українська нація пройшла у своєму розвиткові той самий шлях, що й інші європейські нації. На споконвічних українських землях упродовж минулих століть існували різні форми (підстави) започаткування шлюбних відносин між чоловіком та жінкою. Крім сватання, відомі ще викрадення (умикання) і купівля дівчини.

    Викрадали здебільшого простих дівчат, хоча, як описував Г.Л.Боплан, під час танцю можна було викрасти і шляхетну дівицю. Якщо викрадач устигав добігти до сусіднього лісу, там заховатися і його не знаходили протягом доби, тоді йому пробачали, і він міг одружитися з тією дівчиною за умови, що вона погоджувалася вийти за нього заміж, якщо – ні, то сміливець просто звільнявся від покарання. Якщо ж хлопця ловили, тоді його карали.

     Викрадення часом відбувалося за попередньою домовленістю з дівчиною у разі, якщо її батьки не давали згоди на весілля. 3 часом замість насильницького викрадення настало добровільне віддання батьком своєї дочки за відповідну плату.

   У дуже давні часи відбувався справжній викуп (купно, окуп) жінки чоловіком. Засобом платежу вважалося «вено». В Іпатіївському літописі зазначалося, що молодий цілком реально викуповував для себе і для свого роду жінку та її майбутнє потомство в її роду.

     Князь Володимир, одружившись із грецькою княжною Анною, дав грекам «за вено» Корсунь. Князь Ярослав віддав свою сестру за польського князя Казимира, одержавши «за вено» вісімсот невільників.

За часів Запорізької Січі побутував звичай, за яким дівчина могла обрати своїм чоловіком засудженого до страти. Вона накидала йому на голову спеціально приготовану хустку. Якщо він давав згоду, то вирок скасовувався, і він вважався помилуваним. Відомі не лише факти згоди засудженого на такий шлюб, а й заперечення. У цьому разі вирок виконувався.

     Сватання дівчиною Шерер Жан-Бенуа[2] описує так: «Коли малоросійська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків, і, заходячи до хати, каже їм: «Помагай, Боже». Це вітання завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь. Потім вона сідає й звертається до свого коханого з такими словами: «Доброта, написана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно просити тебе узяти мене за жінку». Задля одержання згоди від хлопця та його батьків дівчина могла й тиждень залишатися в їхній хаті. Так українські селянки добивалися бажаного, якщо виявляли хоч трохи твердості».

     Далі автор пише: «Іноді пан, що володіє селом, запрошує селян танцювати перед його будинком і сам разом зі своєю жінкою та дітьми танцює з ними разом. Слід сказати, що більшість сіл в Україні оточено густими лісами, де влітку ховаються селяни від татарських нападів. Хоча ці селяни є кріпаками, вони з незапам’ятних часів мають право викрасти під час танцю панночку, хай навіть і доньку їхнього пана, якщо вони зроблять це дуже спритно, бо інакше вони пропали. Отже, вони хапають свою здобич і ховаються з нею в гущавині сусіднього лісу. Якщо вони зможуть залишатися там невикритими протягом доби, то їм прощається викрадення й вони можуть одружитися з панночкою, якщо вона згодна» [5].

Згодом започаткування сім'ї відбувалося лише шляхом сватання хлопця, коли заслані сватачем (женихом) свати разом із батьками дівчини домовлялися про весілля. «Покохавшись літо чи два, парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних», – писав Тарас Шевченко.

     З огляду на всі літературні джерела й спогади місцевих жителів ми не знайшли відомостей саме про сватання дівчини.

Таким чином, зіставлення фольклорно-етнографічних записів К. Сементовського, зроблених у ХІХ ст., з обрядом сватання недавнього часу переконує, що між ними є багато спільного. Деякі розходження пояснюємо тим, що кожна наступна епоха накладала на проведення дійства свій відбиток: вносила якісь переробки, доповнення або скорочення в обрядові дійства, в пісенні тексти, розмовні діалоги та монологи.